Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?

 

 

 

4 вересня 1984 року поета Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у житловій камері бараку колонії особливо-суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Бездиханне тіло поета Стуса – у карцері, у цей самий день, роком пізніше. "Серце не витримало, з кожним може бути…" - передають слова табірного гебіста.

Ми маємо право не вірити: у невипадковість страдницького життя та випадковість смерті.

Місцем вічного спокою Юрка та Василя призначили маленький цвинтар при дорозі у селі Копально-Борісово.

"Особливо небезпечні державні рецидивісти" за "найгуманнішими в світі" радянськими законами не мали права навіть на скромний обеліск, не кажучи вже про людський хрест.

Тільки дерев'яні стовпчики із номерами. У Литвина – сьомий, у Стуса – дев'ятий...

Місце першого упокою українських політв'язнів. Могила Литвина зліва, Стуса - справа

Але вже через кілька років друзі та рідні перевезли їхні тлінні рештки додому. Вони знову поховані поруч – на Байковому цвинтарі у Києві. Нехай ця стаття буде, як кажуть у діаспорі, нев'янучим вінком на їхню могилу [ця публікація вперше вийшла в "Українській правді" восени 2003 року].

Стуса та Литвина багато що об'єднувало: хист, оголена поетична та громадянська реакція на несправедливість оточуючого світу, врешті-решт, членство в Українській Гельсінській групі. Не кажучи вже про арешти, суди, тюрми й заслання. І зрештою, смерть. У цьому теж є знак з небес, бо це сталося в один день.

 

Але Юрка та Василя об'єднує не тільки спільність трагічної долі. В їхньому житті певну роль зіграв молодий тоді адвокат Віктор Медведчук.

Першим уголос заявив про те, що мораль і Медведчук – речі несумісні – здається, Євген Сверстюк. Філософ і дисидент мав на увазі ненормальність ситуації, коли державну місію покладено на людину, яка нав'язує суспільству вовчі закони, має подвійне дно, є циніком і фарисеєм.

На жаль, у масовій свідомості слова глибокого й вимогливого Сверстюка трансформувалися в обивательську формулу "Медведчук засудив Стуса". Ці слова стали неспростовним звинуваченням і їх вряди-годи кидають у маси з високих трибун. Запитайте будь-якого прибічника "Нашої України" чи БЮТ і вас поінформують, що саме колишній глава кучмівської канцелярії вбив українського генія Стуса.

 

У кожного є своя відповідальність перед Богом і сумлінням за зроблене на цьому світі. У Віктора Медведчука – так само. Керівник Союзу адвокатів України, заслужений юрист України навряд чи потребує мого захисту, але...

Днями письменниця Оксана Забужко написала цю замітку в Фейсбуці. Вона теж називає Медведчука "убивцею"

Питання питань. Чи адвокат Медведчук винен у трагедії Василя Стуса?

Поет підписав собі вирок ще 4 вересня 1965 року, коли на прем'єрі "Тіней забутих предків" закликав підвестись усіх, хто виступає проти арештів інтелігенції, і попередив про відновлення сталінізму. Йому цього не пробачили – спершу втратив місце в аспірантурі та взагалі в українській літературі.

Арешт у січні 1972 року – це кінець першого акту життєвої трагедії. Мордовія, заслання на Колиму, вимушене сусідство з матоязичним кримінальним російським світом, принизливі обшуки, перлюстрація листів до коханої дружини і малого Дмитрика, спроби фізично "провчити" – це все "этапы большого пути", це все сторінки ще не виписаної як слід трагедії Василя Стуса.

 

До чого ж тут Медведчук? У 1965-му, коли Стус і В'ячеслав Чорновіл "зривали" прем'єру (до речі, Сергій Параджанов згодом розцілував їх за чесний і сміливий вчинок), Вітє, що виховувався у родині політзасланця (за однією версією – батько був членом ОУН, інші кажуть – шуцман), було усього 9 років. У 72-му він ще вчився у школі і ще не вступив на юридичний факультет Київського університету. Отже, міг хіба чути про арешти якихось "антирадянщиків".

Перша книга Василя Стуса, видана на Заході. Із самвидаву - у тамвидав

Віршів і літературно-критичних розвідок Василя Стуса майбутній адвокат Медведчук тоді не читав і не міг читати – їх після 1966 року у Радянському Союзі не публікували. Єдину на той момент збірку "Зимові дерева", без згоди автора, надрукували 1970 року за кордоном.

На палітурці було вказано, що це зробило брюссельське видавництво "Література і мистецтво", а насправді книга побачила світ у Лондоні.

Вперше долі Медведчука та Стуса перетнулися ймовірно влітку 1980 року, коли Віктор Володимирович працював пересічним київським адвокатом, а Василь Семенович перебував у камері слідчого ізолятора КҐБ на вулиці Володимирській.

Фотографія Стуса зі справи 1980 р., за кілька днів долі поета та адвоката Медведчука перетнуться. Архів СБУ

14 травня 1980 року Стус був заарештований співробітниками слідчого відділу Управління КГБ по м. Києву та Київській області за звинуваченням у проведенні "антирадянської агітації та пропаганди".

Під час обшуку вдома вилучили вірші, записні книжки, листи, матеріали справи 1972 року, документи про становище політв'язнів, виклик на виїзд до Сполучених Штатів. У протоколі обшуку зазначено, що Стус його не підписав, мовляв, "з представниками кривавої організації жодних розмов вести не хоче".

Прощаючись з дружиною Валентиною, Стус сказав, що не братиме участі в попередньому слідстві й суді, відмовляється від адвоката (! – В.К.), не звертатиметься до вищих касаційних інстанцій, погодиться свідчити лише за умови відкритого судового процесу та участі міжнародних правозахисних інституцій, включно зі Світовим конгресом вільних українців.

З дружиною Валентиною та сином Дмитром

Стусові інкримінували написання листів до Андрія Сахарова, Петра Григоренка, Левка Лук'яненка, Анни-­Галі Горбач з Німеччини, члену "Міжнародної Амністії" Кристині Бремер (в матеріалах слідства вона фігурує як "націоналістка з ФРН" – хоча, насправді, була членом Соціалістичної партії Німеччини), заяву в обороні Миколи Горбаля та ще багато чого. Обшуки, вилучення документів і листів пройшли у Ірини Стасів­-Калинець, Євгена Пронюка, Валерія Марченка, Євгена Сверстюка, Раїси Руденко, Світлани Кириченко.

Слідство йшло все літо. Ось тоді й познайомилися Медведчук і Стус. Чи міг політв'язень вибрати собі іншого адвоката?

Згадує Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, політв'язень 1973-1977, 1979-1988 рр.:

- У ті роки існував список адвокатів, з поміж яких тільки і можна було вибирати собі захисника, якщо ти проходив по політичній справі. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КГБ так званий "допуск" до справ такого роду.

Але в цих списках були й винятки. Наприклад, Сергій Макарович Мартиш, який, слава Богу, ще живий. Він мав такий "допуск". Оксана Яківна Мешко попросила його написати касаційну справу в справі захисту її сина Олеся Сергієнка, також заарештованого за політичною статтею. Мартиш написав її блискуче, так що його відразу викинули з того переліку обраних... Після цього він міг захищати лише кримінальних злочинців.

Коли в 1979 році мене звинуватили, що я нібито напав на співробітника міліції і повідривав у нього ґудзики, Мешко порадила мені скористатися послугами Мартиша. І він добре мене захищав. Він запропонував судді закрити кримінальну справу, мене звільнити за відсутністю складу злочину, натомість покарати міліціонерів, які фальсифікували справу. Прокурор аж зайшовся від люті! Та просив суддю надіслати в адвокатську колегію Дарницького району Києва заяву "о неполном служебном соответствии" Мартиша.

У 2010 році сумлінний захисник дисидентів Мартиш ще стояв на обліку в реєстрі столичних адвокатів

Ніхто наразі не знає, чи була можливість обрати "менше зло" у Стуса. Проте, є доконаним фактом, що наданого підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук. На той момент він уже мав досвід захисту принаймні одного політичного в'язня.

 

У грудні 1979 року Медведчук захищав у суді у Василькові іншого члена УГГ. Це вже була четверта "посадка" поета Юрія Литвина – раніше він карався за "політику" у 1951-1955, 1955-1965 та у 1974-1977 рр.

Литвина традиційно для кінця 70-х звинуватили не у злочині проти радянської держави, а у тому, що він, нібито, "будучи у нетверезому стані та порушуючи громадський порядок вчинив спротив працівникам міліції з використанням насильства".

Знову дисидент бідного мєнта побив!

Литвин тоді отримав 3 роки позбавлення волі у колонії суворого режиму. З останнього слова, виголошеного 17 грудня 1979 року:

"...Зфабрикована проти мене справа є не що інше, як підла провокація, авторами якої є КДБ України, виконавцями ж – Васильківський райвідділ міліції, суд і прокуратура м. Василькова.

Провокація, вчинена проти мене, - це свідомий злочин, здійснений органами т.зв. радянської влади не лише проти мене як особи, як літератора, як члена Української Громадської Групи "Гельсінкі", але й проти всіх тих, кому дорогі й близькі ідеали демократії, свободи й гуманізму.

Експерт з аморальності повертається в політику

Прокурор будував свої звинувачення не на ґрунті об'єктивних фактів (яких не було), а на хисткому тлі фальсифікацій і прямих лжесвідчень "потерпілих", які безсоромно брехали на суді під опікою "Влади" і "Закону"...

Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації.

Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець – це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей "інакодумаючих"...

Як суд, так і прокуратура, так і державна безпека, так і міліція є вузлами на батозі, яким періщать, і будуть періщити Литвина за його вільнодумство, за його літературну творчість та правозахисну діяльність".

І знову риторичне запитання – чи міг адвокат (будь який!?) врятувати підзахисних Стуса та Литвина?

Ні, бо їхня доля вирішувалася не в залі суду. Не у Василькові, і навіть не у Києві.

Збереглися архівні документи, що свідчать: репресії у відношенні членів Московської, Української, Литовської, Грузинської та Вірменської Гельсінських груп розпочалися після відповідної санкції ЦК КПРС.

Один із документів з КГБ - наказ радянським дипломатам активніше протидіяти захисту дисидентів

Голова КГБ СРСР Юрій Андропов доповів, партія ухвалила рішення, відтак його довели до республіканських комітетів держбезпеки і ті вже спустили на дисидентів "ланцюгових псів" із 5-го ідеологічного управління...

Всі інші коліщатка радянської тоталітарної системи лише забезпечували реалізацію московсько-цеківських рішень. Мєнти й гебісти фальсифікували справи. Чорноволові та Горбалеві не пощастило найбільше – їм приписали "спроби зґвалтування", Ярославу Лесіву – наркотики, Олесю Берднику – підкинули валюту та порнографію тощо. Народні суди штампували терміни – по максимуму.

Адвокати відверто "відбували номер", не забуваючи, правда, здирати гонорари з убитих горем родин...

 

Ми всі вийшли не із гоголівської, а із брежнєвської шинелі. Хто каже, що без гріха, нехай не бреше...

Преса регулярно друкувала статті про "перерожденцев", "литературных власовцев", "агентів ЦРУ", "фашистів у сутанах", "українських буржуазних націоналістів".

Спілка письменників була відверто погромною інституцією. Інженери людських душ, підкуплені режимом, майже одностайно засуджували "неправильну поведінку" Івана Світличного, Валерія Марченка, Євгена Концевича.

Вони талановито славили Леніна, видавалися у престижних московських видавництвах, їздили за кордон, де ганебно брехали в очі "прогресивним" українцям і уникали зустрічей і дискусій з "націоналістами".

Чому націонал-патріоти і нинішні опозиціонери не можуть пробачити конформізму, пристосуванства та відвертого колаборанства лише Медведчукові?

Слова Павличка про ОУН стали назвою книги про злочини "буржуазних націоналістів"

Ви хочете сказати, що галичанин і колишній член юнацтва ОУН Дмитро Павличко не знав, що бреше, коли писав маячню про бандерівців...

Чому ніхто з орденоносних інтелігентів – письменників, музикантів, вчених – не знайшов у собі мужності попросити політичного притулку у Канаді чи США, та розповісти світові про фальш комуністичної системи, про русифікацію, про Голодомор? Чому так не вчинили мудрі нині Костянтин Ситник, Борис Олійник, Володимир Яворівський, Павло Мовчан?

 

Хто мусив знати істинну ціну поетичному генію Стуса "син поліцая" чи керівники Спілки письменників?

Чому у вже перебудовному 85-му ще живого, але ув'язненого Стуса не було висунуто на Нобелівську премію колегами-письменниками, скажімо, Іваном Драчем?

На жаль, українське суспільство ще не дозріло, щоб про таке запитувати у людей, які пнуться вважати себе елітою.

Та, все ж, яку роль зіграв Медведчук у житті Василя Стуса.

Єдиним об'єктивним джерелом про їхнє співіснування є 58-ме число московського самвидавного журналу "Хроника текущих событий". Саме там ми й можемо прочитати звіт про судовий процес 29 вересня-2 жовтня 1980 року, що проходив у залі Київського міськсуду.

Головував суддя Фещенко, обвинувачення підтримував прокурор Аржанов, захищав Віктор Медведчук.

До речі, Стус чудово розумів, що справа не у конкретному виконавцеві, тому неодноразово відмовлявся від послуг адвоката. Взагалі!

За даними джерела "Хроники...", Медведчук на суді визнав, що всі "злочини", нібито вчинені його підзахисним, "заслуговують на покарання". Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві, "виконував норму", а до того ж має низку хронічних захворювань. Такі аргументи, треба розуміти, мали пом'якшити жорстокість спущеного з Москви вироку.

Фрагмент "Хроники текущих событий", яка містить виклад суду над Стусом

Насправді боронили Василя дві сміливі жінки – Михайлина Коцюбинська та Світлана Кириченко (дружина іншого політв'язня Юрія Бадзя).

 

Михайлина Хомівна, виступаючи в суді, назвала Стуса "людиною з оголеною совістю, нездатним пройти повз найменшу несправедливість", заявила, що "є щасливою від того, що доля звела її з підсудним". Світлана Кириченко не відповідала на запитання катів, бо "не вважає процес законним", а відтак заявила, що "свідчитиме на тому суді, де Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних", і на знак протесту залишила залу.

Ось як цю діяльну, а не формальну підтримку Василеві подає "Хроника...":

СТУС. Известно ли свидетелю, что в Декларации прав человека записано право на свои взгляды?

КОЦЮБИНСКАЯ. Да.

СТУС. Известно ли свидетелю о тайне личной переписки?

КОЦЮБИНСКАЯ. Да.

СТУС. Известно ли свидетелю, что во время предварительного следствия ко мне 8 августа применяли пытки ("фiзичнi тортури" – ХТС)? Вот их автор (Стус показал на стоящего у двери зам. начальника следственного изолятора КГБ – ХТС).

КОЦЮБИНСКАЯ. Не известно. Но если так говорит Стус, то это правда.

"Серед українців було мало капітулянтів" - як і для чого КГБ стежив за дисидентами

За словами очевидців, у Стуса "вкрали" останнє слово. Спецпубліка, яка грала роль "масовки", покірно потягнулася до виходу. Василь гучно, як він це вмів, заволав: "Палачи! И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь!"

Вирок прозвучав наче постріл: десять років позбавлення волі у таборі особливо-суворого режиму та п"ять років заслання. Визнаний "особливо небезпечним рецидивістом". Кінець терміну ув'язнення – 15 травня 1990 р. На побаченні, відразу після суду, сказав дружині, що такого терміну "не витягне".

Після жорстокого, по суті, смертельного вироку, із горьковського заслання на увесь світ пролунав одинокий, але сильний голос академіка Андрія Сахарова: "Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу – сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безповоротно – це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму "я"...

Вахтанг Кіпіані
Журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда"

Мусульмане-рохинья, статус: «всё сложно»

 

 

Алексей Юсупов из Янгуна, специально для Vласти о том, что на самом деле происходит в Мьянме

 

Алексей Юсупов, директор фонда им. Ф. Эберта в Мьянме

В последние несколько дней международная пресса и небезразличная сетевая общественность усиленно распространяют информацию о событиях в Мьянме (Бирме). Я не буду повторять детально новостные тексты, но мне кажется, что для понимания ситуации хронически не хватает контекста. Как обычно, всё сложно. 

​Что происходит?

25-го августа произошло резкое обострение ситуации на севере бирманского штата Ракайн (Rakhine). Массы беженцев-рохинья покидают свои деревни и лагеря и пытаются пересечь границу с Бангладешем. По сегодняшним оценкам их кол-во может достигать 90.000, есть информация о десятках людей, утонувших в приграничной реке Наф. Причиной массового исхода рохинья стала массированная карательная операция бирманской армии, по последним официальным цифрам, которые могут быть чрезвычайно занижены, в столкновениях уже погибло около 400 человек. Бирманские вооруженные силы начали зачистки на севере Ракайна после нападения вооруженных экстремистов на полицейские и приграничные посты бирманских властей.

Где разворачиваются события

Мьянма - бывшая британская колония на индокитайском полуострове. Большинство ее жителей – буддисты-бамар, но страна очень гетерогенная, официально правительством признаны 135 этнических группы. С момента обретения независимости в 1948 году страна завязла в череде внутренних конфликтов, многие из которых продолжаются по сей день, считается что «бирманская гражданская война» - самая продолжительная в современной мировой истории. Некоторые этнические территории страны, например, штат Карен, за десятилетия войны сформировали собственные административные системы: там выдаются свои номера на машины и есть колледжи, где можно получить бакалавриат по болонской системе. В других же местах, например в штатах Качин и Шан, где живут одноименные этнические меньшинства, до сих пор идут военные действия на уровне артиллерийских обстрелов и авиаударов. Из того же Качина с 2011 года в Китай, Малайзию бежало 120.000 человек, но это прошло мимо всеобщего внимания. За последние годы правительству Мьянмы удалось подписать договоры о перемирии с 15 вооруженным этническими группами, около восьми продолжают находится в открытой конфронтации. Кроме этого, Мьянма была самой долгоживущей военной диктатурой современности. С 1962 по 2011 год страной руководили военные. В 2011 году хунта решила постепенно трансформировать систему (есть разные версии, почему) и было установленное переходное, полугражданское правительство генерала Тейн Сейна. В его задачи входила подготовка первых свободных выборов к 2015 году, на которых с головокружительным результатом победила многолетний узник совести, лидер «Национальной Лиги за Демократию», лауреат Нобелевской Премии Мира Аун Сан Су Чжи. Основная цель нового, демократически избранного правительства Аун Сан Су Чжи – обширное мирное соглашение со всеми участниками конфликта.

Теперь про Ракайн. Штат Ракайн - это узкая полоска земли вдоль Бенгальского залива, упирающаяся своим северным концом в Бангладеш. Иногда используется историческое название этого региона - Аракан, как называлось одно из королевств-предшественников современной Мьянмы. Ракайн, как и остальная Мьянма, далеко не гомогенна, в ней проживают не менее 15 этнических групп разных вероисповеданий, буддисты, мусульмане, христиане. Ближе к северу, к границе с мусульманским соседом Бангладешем, мусульмане составляют большинство населения.  

Кто такие рохинья?

Ракайн, как и многие другие территории страны, не относящиеся к «истинной Бирме» (Burma Proper), это зона затяжной политической и военной борьбы за самостоятельность или даже независимость. В то же время, это самый сложный из всех бирманских конфликтов, поскольку только рохинья не признаются правительством как часть многогранного и сложного народа Мьянмы.

Рохинья – мусульмансий этнос, который насчитывает около миллиона человек на территории Мьянмы. Бирманцы-буддисты зачастую отказываются называть их этим именем и предпочитают использовать термин «бенгальцы», указывающий на исторические корни этой группы. Бирманские националисты утверждают, что «рохинья» — выдуманная концепция, а на самом деле речь идет о мусульманских переселенцах из британской Индии, массово перемещенных на территорию Бирмы в 19-ом веке. Действительно, существенная часть мусульманского населения западной Мьянмы пришла на территории Ракайна во времена британской колониальной администрации (впрочем, как и очень большее количество индусов-индуистов), тем не менее, использование этого самоназвания хорошо задокументировано уже в 18-ом веке. Отношения между мусульманам-рохинья и буддистами-бамар исторически - очень сложные. Во время Второй Мировой войны рохинья сражались на стороне британских частей, в то время как ракайнские буддисты были на стороне японской армии. Лидер нации и основатель современной, независимой Бирмы генерал Аун Сан (кстати, отец Аун Сан Су Чжи) обещал рохинья свой статус и равные права. После войны и до военного переворота 1962 года, немало рохинья служило на высоких позициях в бирманском правительстве. После прихода к власти военной хунты началась фаза систематического притеснения и дискриминации. Рохинья до сих пор отказано в получение бирманского гражданства, они не могут попасть на государственную службу, для них обозначена черта оседлости и их не принимают в государственные образовательные учреждения. Даже сегодня, в самых образованных и продвинутых кругах бирманских элит бытовый расизм по отношению к рохинья – не моветон. Периодически вспыхивали этнические стычки, погромы, за которыми следовали жесткие чистки – так было, например, в 1978, 1991, 2012 годах. После 2012 в Бангладеше накопилось почти полмиллиона беженцев-рохинья. Бангладеш не в состоянии предоставить им долгосрочные перспективы и многие из них пытались бежать в Австралию, сотни погибали по пути. 

ООН считает рохинья самой большей в мире группой людей без гражданства.

Почему случилось обострение?

25-го августа, ранним утром, бойцы так называемой Араканской Армии Cпасения Рохинья (Arakan Rohingya Salvation Army или ARSA, ранее известной как Harakah al-Yaqin или Faith Movement) совершили координированное нападение на целый ряд приграничных и полицейских постов бирманских властей. Впервые эта группа заявила о себе в октябре прошлого года, убив несколько бирманских пограничников и полицейских вдоль границы с Бангладешем и, видимо, завладев оружием и боеприпасами, использованными на прошлой неделе.

После октябрьского нападения на пограничные посты, ARSA опубликовала пятиминутное видеообращение, в котором лидер этой группировки, Ата Улла, также известный как Абу Амар Юнуни, либо Амир абу Амар, либо Хафиз Тохар произносит примерно следующее (перевод не дословный - авт.).

«Граждане Аракана, Мьянмы и мира! Уже не секрет, что нет в мире более гонимого этнического меньшинства, чем рохинья. За последние 60 лет мы раз за разом становились жертвами геноцидальных массовых убийств и чисток со стороны тиранических бирманских режимов. И все равно мир решил нас забыть! […] Мы, сыны Араканской земли, следуем своей судьбе и будем добиваться самоопределения и самозащиты путем вооруженного восстания. Наш народ решил раз и навсегда освободиться от своих угнетателей и остановить трагические смерти в Бенгальском Заливе, джунглях Тайланда и в плену работорговцев»

Ата Улла родом из Карачи и правительство Мьянмы утверждает, что он проходил подготовку в лагерях талибов в Пакистане и имеет поддержку среди влиятельных кругов Саудовской Аравии. Как обычно, в таких случаях, проверить это практически невозможно.

Что делает армия?

Главнокомандующий вооруженными силами Мьянмы, Мин Аунг Хлайн, руководит операцией зачистки приграничной территории. По его собственным словам, армия «завершает недоделанную работу времен Второй Мировой». Эта формулировка предельно жестко показывает логику действий вооруженных сил и военной элиты Мьянмы. По словам этого де-факто правителя страны, армия сделает все, чтобы предотвратить повторение 1942 года, когда бригады рохинья пытались «вырвать Ракайн из тела Бирмы»

В официальном брифинге для дипломатов и иностранной прессы представители бирманских силовиков заявили, что сверхзадачей ARSA является создание «исламского государства» на территории между Бангладешем и Мьянмой. Армия готова применить «необходимые меры», чтобы предотвратить возвращение малазийских, мальдивских, индонезийских бойцов ИГИЛа из Ближнего Востока в регион и поэтому собирается полностью зачистить северный Ракайн от «террористических» элементов.

Проявление насилия экстремистами-рохинья стало идеальным поводом для бирманской армии перейти к «финальной стадии решения» вопроса. По спутниковым снимкам видно, что сжигаются целые деревни, причем сжигаются систематично, поскольку сейчас сезон дождей и сложно представить себе стихийное распространения огня. Бирманские власти утверждают, что экстремисты сами поджигают деревни в пропагандистских целях.

Но на самом деле есть жертвы и со стороны буддистских жителей Ракайна. Около 12.000 жителей штата буддистского вероисповедания были эвакуированы вглубь центральных территорий, есть информация о случаях нападений на буддистские монастыри, в которых остановились буддистские беженцы из конфликтной зоны. И без того хрупкий мир последних лет стремительно распадается.

Почему молчит Су Чжи?

Аун Сан Су Чжи всегда была любимицей мировой общественности. Ее имя ставили в один ряд с Ганди и Манделой, она получила Нобелевскую Премию Мира в 1991 году.

15 лет провела под домашний арестом, ее муж умер в Великобритании, а Нобелевскую премию получали её сыновья-подростки. Аун Сан Су Чжи - буддист, грациозная женщина, совесть нации и знамя бирманской оппозиции в изгнании. Почему же она молчит?

Она не молчит. Наоборот, она произносит фразы, которых ожидает большинство населения от лидера страны. «Терроризм пришел в Ракайн», - так она прокомментировала события 25-го числа. Позавчера она поблагодарила вооруженные силы Мьянмы за мужество и службу.

Су Чжи борется с неразрешимой дилеммой. По конституции она не может быть президентом, поскольку ее дети являются британскими подданными. Парламентским большинством своей партии она создала новый институт власти и стала Государственным Советником, а президентом стал ее близкий партийный товарищ. Ее основная цель – консолидации своей власти, она стремится поменять конституцию и по-настоящему трансформировать политическую систему. На сегодняшний день армия и связанные с ней олигархи остаются главной политической силой страны. 25 процентов депутатских мандатов в парламенте зарезервированы за вооруженными силами независимо от результатов выборов, главнокомандующий вооруженных сил назначает всех силовых министров, армия имеет бюджетную автономию и свой аппарат международных связей. И это только малая доля их полномочий.

Кроме очевидных барьеров есть и негласные. Ближайший соратник Су Чжи, блестящий конституционный юрист и правозащитник Ко Ни, кстати мусульманин, в прошлом году предложил конкретные шаги к ограничению власти армии. В январе 2017 его убили прямо у выхода из рангунского аэропорта, когда он ждал такси с внуком на руках.

Су Чжи теряет международную репутацию, потому что пытается завоевать поддержку большинства у себя дома. Мы можем только гадать, что она на самом деле думает о ситуации рохинья.

А бирманская общественность – особенно в соцсетях, где распространяются настоящие и поддельные фото и видео из Ракайна - напряжена, напугана, разогрета. И хотя правительство наложило временный запрет на публичные проповеди, фашиствующий лидер буддистских националистов, «преподобный» Вирату вышел в центр Рангуна и провел эмоциональный, наполненный гневом и яростью митинг в стилистике «враг у ворот».

Справедливости ради надо отметить, что его исламофобская организация Мабата (969) запрещена, он подвергается постоянной критике религиозных лидеров страны и никоим образов не представляет большинство. На митинг пришло около 200 человек.

Итого:

- Вооруженный экстремизм среди рохинья реален. Наличие такой организации как ARSA, способной координировать повстанческие операции, производить пропаганду, возможно поддерживать связи с группами за рубежом, неоспоримо.

- Систематичные притеснения рохинья реальны. После десятилетий дискриминаций и гонений они вынуждены существовать в предельно маргинализованной ситуации. А это всегда идеальный инкубатор для экстремизма, исламского или любого иного.

- Мы всё ещё знаем очень мало. В зону конфликта нет доступа международным наблюдателям или журналистам. Все что мы читаем в СМИ, основывается на интервью с рохинья, которым удалось пересечь границу в Бангладеш. Организованный властями два дня назад пресс-тур в Маунгдо, город в Ракайне, в котором все началось, никакой надёжной информации не дал.

- Это очень старый и очень сложный конфликт, он уходит корнями глубоко в колониальную историю. Есть все основания опасаться, что бирманская армия воспользуется шансом спровоцировать массовый исход рохинья из Ракайна.

- Трансформации Мьянмы – это самый сложный и комплексный переходный процесс современности. С ним, пожалуй, может сравниться только уровень комплексности когда-нибудь предстоящего севернокорейского транзита. 

Одна цифра – еще несколько лет назад купить сим-карту можно было только по специальному разрешению и она стоила три с половиной тысячи долларов, сейчас – дают бесплатно, нужно лишь пополнить баланс. 

Новой Мьянме всего полтора года. Военный режим трансформируется в демократическую систему. Конфликтно-кризисная экономика трансформируется в мирную. Изоляция трансформируется в открытость, самодостаточность и дефицит сменяется потребительским капитализмом масс. Общество отходит от закрыто-казарменной мобилизации и переходит к мирной жизни. Слабое государство трансформируется в функциональную бюрократию.

Все одновременно. Все сразу. На этом фоне альянс Аун Сан Су Чжи и военной элиты неудивителен. Как бы это не было горько, для них вопрос рохинья до 25-го августа был абсолютно не приоритетен. А теперь остается только гадать, насколько радикально они готовы его решать. 

Мне все больше кажется, что Нобелевские Премии Мира надо выдавать только посмертно.

Об авторе: Алексей Юсупов - страновой директор фонда имени Фридриха Эберта в Мьянме. Работал в Афганистане, Казахстане, Германии. Выпускник Гейдельбергского Университета. Получил диплом магистра искусств, политологии, этнографии и истории европейских искусств. Консультант министерства науки федеральной земли Баден-Вюртемберг по вопросам системы высшего образования, эксперт Гейдельбергского Форума международной безопасности. Принимал участие в создании ряда документальных фильмов о российско-германских отношениях. Связаться с автором можно через FB. 

Использованы снимки из личного архива А. Юсупова,  с сайтов http://www.asianaffairs.in, gomyanmar.com, EUTERS/Mohammad Ponir Hossain, AP, HWR

 

© Интернет-Журнал Vласть